Через тернії - до світла

У кожного своя доля

І свій шлях широкий…

Т.Г.Шевченко

Питання про те, чи можуть працювати у спецшколах для дітей з вадами слуху нечуючі вчителі , вважається спірним.

Але у колективу нашого навчального закладу не виникає ніякого сумніву щодо того,що  глухі педагоги нарівні з чуючими  можуть успішно виконувати свої обов’язки.

Педагоги , які працюють у «Джерелі», своєю сумлінною працею доводять, що нечуючі люди можуть бути справжніми вчителями і наставниками.

Багато років спостерігаємо, з якою особливою повагою учні з ураженим слухом ставляться до наших нечуючих педагогів Стомаченко Ірини Дмитрівни і Чепурненка Дмитра Леонідовича .  Ще б пак , самі нечуючі, а – вчителі!

Це підносить їх у дитячих очах, і вони мають на глухих дітей великий виховний вплив. 

Дехто з вихователів, недосконало володіючи  жестовою мовою, не може справитись з учнем- задирою або непослухом. І тоді , звертається  до Ірини Дмитрівни або Дмитра Леонідовича  за допомогою або порадою.

Часто спостерігаємо як Дмитро Леонідович Чепурненко проводить з дорослими хлопцями суто чоловічу розмову, звертаючись до них зрозумілою  мовою жестів. З усього видно, що між наставником і вихованцями- щирі та дружні стосунки, але без усякого панібратства.

І завжди після таких виховних уроків юнаки змінюються на краще.

Звичайно і Дмитро Леонідович і Ірина Дмитрівна пройшли через життєві тернії та випробування, але досягли своєї мети - отримали вищу освіту, стали кваліфікованими спеціалістами , реалізували себе в багатьох напрямках. 

Ірина Дмитрівна Стомаченко все життя пов’язала з навчанням нечуючих дівчат швейній справі.

Багато хто з її учениць стали справжніми майстрами своєї справи -  Волкова Олена, Зирянова Марина, Кошель Наталія, Новік Юлія, Саприкіна Марина, Віндюшева Валентина.

Вона є для вихованців беззаперечним авторитетом у всьому: і в роботі, й у житті. Тому що небайдуже ставиться до своєї справи, старанно передає їм професійні знання, керує гуртком української жестової мови «Співучі руки», є активним учасником художньої самодіяльності. І взагалі - великий життєлюб, що може бути для дітей цікавим співрозмовником, який уміє захищати свої погляди і правоту.

І  Дмитро Леонідович і Ірина Дмитрівна сприймають негаразди вихованців як свої власні. До них ідуть нечуючі юнаки  і дівчата зі своїми турботами, радощами і невдачами, тому що свято вірять-вони вчасно протягнуть руку допомоги, не дадуть впасти духом, висловлять мудру пораду.

Колеги-однодумці впевнені: Дмитро Леонідович і Ірина Дмитрівна завжди можуть бути прикладом для наслідування молоді, їх наставниками на життєвому шляху.